Гра в рейтинг.

Гра в рейтинг або як перетворити навчання на азартну справу
Будь-яка людина постійно оцінює навколишній світ і все, що в ньому відбувається. Вона немов приладжує цей світ до свого погляду, дивиться на нього крізь призму добре - погано, подобається - не подобається і, відштовхуючись від суми своїх оцінок, вибудовує лінію поведінки й життя

Оцінка не може не бути суб'єктивною. У цьому її сенс, її значення. Оцінка - це завжди зустріч і діалог з чимось або кимось. Не випадково збіг в оцінках якоїсь події чи явища є першою умовою зближення людей, а розбіжність - іноді привід для розриву.

Але зовсім іншу роль грає оцінка у світі школи.

Тут вона - свого роду штамп ВТК на принципову придатність-непридатність того чи іншого учня до навчання. І як наслідок спосіб маніпуляції дітьми й педагогами, найважливіший засіб шкільної звітності, а ще спосіб самоствердження одних стосовно інших. І лише в останню чергу - інструмент мотивації до навчання і стимул дитячого розвитку.

Можна скільки завгодно робити вигляд, що це не так, але реальність така, яка вона є: в усіх різноманітних функціях шкільна оцінка є скоріше деструктивним, аніж конструктивним елементом. Навіть у тому випадку, коли вона використовується як стимул до навчання: зрозуміло, що це досить невротичний стимул. Чим активніше використовує вчитель бальну оцінку як засіб навчальної мотивації, тим менше він зацікавлений у розробці захоплюючого й цікавого змісту свого предмета. Навіщо битися над мотивацією змістом, коли є такий простий і надійний спосіб мотивації, як шкільний щоденник з його «незадов.» або «відм.»? І навпаки: коли вчитель захоплений своїм предметом і захоплює ним учнів, подібні мотиваційні милиці виявляються не потрібні. Виставляння оцінок у цьому випадку перетворюється на цілком формальну процедуру - процедуру для галочки, для комісій, що перевіряють, для шкільної адміністрації, а зовсім не для розвитку освітнього діалогу з учнем. Усі були залучені до роботи - усі отримують «відмінно». Хіба можна оцінити за допомогою балів (хай навіть за стобальною шкалою) глибину чи яскравість думки або продуктивної дії?

Тому й полюбляють розумні вчителі не циферки виставляти, а вступати з учнями в експертно-оціночний діалог, у змістовне обговорення переваг і недоліків виконаної роботи. Суперечка, цікавість в очах, бажання обговорювати - це і є справжня оцінка!

Але є інший бік справи, який оцінювання зовсім не стосується. Людина - істота азартна. А діти (та й дорослі) обожнюють усякого роду змагання, обожнюють мірятися силами, обожнюють грати в ігри. Але дивно: школа практично не знає стратегій стимулювання інтелектуального азарту, що виглядає особливо безглуздо в сучасному світі, буквально пронизаному ігровим азартом, причому не тільки спортивним. Якій дитині не відомий смак інтелектуального азарту, що дарують комп'ютерні ігри! У школі - телепень і недотепа, «гальмо», предмет глузувань і образ, але от він входить у гру і... виявляє дива винахідливості, спритності, швидкості реакції та інтелекту! У чому справа, що за чудесне перевтілення? Усе просто: тут його ніхто не оцінює, ніхто не читає нотацій - тут він належить собі і веде запеклу боротьбу за більш високе місце в ігровому рейтингу. Він мріє вирватися вперед і активізує в собі ресурси, про які школа й не підозрює. Головне, що тут є гра, цікава з погляду свого змісту, і є ситуація змагального азарту. І немає чиїх би то не було оцінок: тут ніхто не промиває мозок із приводу неправильно зроблених ходів або втрачених можливостей. І виявляється, це все, що потрібно для перетворення найпосереднішого учня на справжнього інтелектуального героя!

У цьому і є, на мій погляд, сутність гри в рейтинг, яку пропонує Андрій Полозов у своїй статті «Оцінку не отримують».

Чи можна навчальну діяльність перетворити на таку саму захоплюючу гру-змагання, яким є спортивні чи комп'ютерні ігри? Чи може школа створити для учня систему азартних стимулів, що дозволять йому активізувати свої інтелектуальні ресурси тією ж мірою, якою це робить будь-яка комп'ютерна гра? Не можна не погодитися з Андрієм Полозовим у тому, що це одне зі стратегічних питань розвитку сучасної школи. При тому, що вся освітня діяльність школи звичайно ж не може бути зведена до такого роду грі: чим складніше й індивідуальніше те, що робить людина, тим більшою мірою це вимагає розгорнутого експертного оцінювання - діалогу і не підпадає під змагальний принцип. Для якісного розвитку дитині потрібні і стимулюючі його активність змагальні ігри, і складні системи змістовного експертного оцінювання. Але лише та система примітивного бального оцінювання, під пресом якої дотепер знаходиться школа, для реального дитячого розвитку не значить практично нічого.

Зате дивовижно зручна для керуючих освітою чиновників.